<прозо-верліброва поема про синю карму, її зелений довісок та їх поступове долання>

<lj-cut>
присвячується усім без винятку, і зокрема <lj user="princess_hihi">

<пролог, навіяний princess’ою_hihi>

з мого вікна видко небо
кулю чи півкулю
сліди від блискавок перетинають баньку
дощові краплі перерізають скло
лишають сліди
свої
на твоїй/моїй шкірі
я бачу місяць повний
сидячи у своїй вежі
на одинадцятому небі...
та
!
НІЩО НЕ ВАЖКО ДЛЯ ЛЮБЛЯЧОГО СЕРЦЯ
!
і я чекатиму на тебе
тут
у цій вежі на одинадцятому поверсі=небі
я знаю що ти мене забереш
десь-колись-напевне

*** *** ***
<дзен-зелень: частина перша, ментальна, теоретичні викладки ліричної героїні>

вона схожа на гріх одна в них природа для неї віддаєш усе що маєш чи могла би мати десь колись віддаєш саму можливість щось мати віддаєш відкритість свого буття відкритість своїх доріг свободу своїх ходінь землею неходженою свободу...
...роблячи цей крок у прірву ти розумієш що назад ходи вже нема над прірвою не можеш...

ступає готовий упасти розбитися геть

стрибаєш у цю любов у прірву і точно знаєш не полетиш робиш крок тупцяєшся на межі землі і ступаєш вперед не думаючи страх сковує серце навіть не б’ється дослухається...
і бачиш себе звідкись збоку як ти летиш

над самою прірвою

прослизаєш по вітру між його шарами слоїстими вітер стає твоєю домівкою

вона така

тепер той хто хоче бути з тобою хто хоче цього дуже сильно понад жити хто готовий покинути все відмовитися від принад готовий розбитися у прірві де не видко що над прірвою є політ хто знаючи це ступає у саме пекло і йде по тебе є і був і буде бідний духом сильний духом відмовиться від спасіння заради твоєї душі там де здійснюються мрії хтось хто готовий віддати не життя а душу за тебе аби віднайти у всесвіті безкінечному саме тебе знаючи про небуття і таки йде знаючи повернення не буде і не може бути а йде
навіть не знаючи що робити йде йде по тебе на саму вежу твою де сидиш і чекаєш і вже навіть пам’яті у тебе немає бо небуття відбирає в тебе пам’ять бо вежа кам’яний мішок тисне на твої скроні так міцно що вийти немає сили і немає бажання усі бажання притлумлені твоя свідомість розмита ти нічого не знаєш і свого ім’я також той хто прийде по тебе вже йде він уже рушив дивись він зараз повертає над прірвою он там де горі стежка обривається де сарни дикі бігають де голоси фальшиві плачуть тужать за твоєю душею він іде по тебе бо ради немає бо треба тебе знайти і це не надрив це просто найбільший гріх він відмовляється від самого бога так йому здається бо бог сидить у капличці і чекає на нього а він іде горами ходить попідтинню шукає твої сліди вишукує запах твого тіла знаходить шматки твого волосся і розуміє тебе вже немає ти в небутті ти ув’язнена ти розчинена твоє тіло інше бо ти стрибнула ти сама того хотіла то було твоє рішення і ніхто на тебе не тиснув він це знає голос про це говорить голос ззаду ліворуч але він іде і гадає що то пристрасть темна страшна звабна пристрасть бо вона тягне його в небуття він просто хоче бути з тобою і крапка і нехай там як хочуть потім казатимуть що їм дадуть спокій але не світло – хто те може знати напевне який спокій може бути без світла?? підказує йому голос ззаду праворуч та він уже не здатен розрізняти ці голоси вони усі переплелися в його тілі не в голові раптово він бачить що в нього немає тіла у розпачі він падає на самісіньке дно і вже не знає що може бути далі він уже не може собі уявити якогось бодай фантастичного хепі-енду і саме тому від безвиході він просто іде бо щось його рухає він сам ще не знає що
але тимчасом у слоїстому вітрі порізаному простими лініями на потоки спостерігає згори вона нічого не розуміючи і не впізнаючи його і весь прикол у тому що вона бачить куди йому треба йти і бачить що безвиході нема але вона не впізнає його і не знає хто вона є а він він не бачить її і не бачить виходу і не бачить напрямку але твердо знає хто він і куди він іде і ще він пам’ятає її ім’я і її обличчя

це і є мистецтво мистецтв заповідане навічно

*** *** ***
<вогневиця: інтермедія перша, присвячена веснянці>

одяг сплетений руками чорнооких жінок непалу
носить у собі їхні волосинки
він зберігає тепло їхніх сердець
мелодії їхніх пісень і запах їхньої шкіри
дотики їхніх пальців лишають на його петельках
плямки сонць що зігрівають одну мою подругу
вона бере свій важелезний наплічник і їде
не переймаючись транспортом і погодою
бо той хто прагне до когось не дбає про зовнішнє
він плекає посмішки перших квітів на своєму обличчі
і ямочки щік наповнює сміхом і дзюркотом голосу того
про кого говориться найчастіше і найохочіше...

*** *** ***
<синя-синь: частина друга, кармічна, потік непритомної свідомості ліричної героїні перед зануренням>

усе це дуже тонка матерія і застосовувати на практиці знані теорії не виходить, коли, коли чекаєш нападу ти готовий, коли ні ти стаєш злим і спустошеним, тебе пробивають наскрізь, Господи я не витримаю ну нащо мені це все??????
то це падіння і я ступатиму далі, пішли усі зі своїми думками і гаряче, най буде усім гаряче, най впаду мені немає ради, най холодно стане на душі зимно
най най най...
коли хочеш отримати приймай ще й болі тамтешні це загальновідомо/нормально, даючи не отримаєш вже нічого бо той хто дає має бути вдячний, віддаєш вже так наостанок вважаючи це за жест доброї волі, акт котрий зводить усіх нас докупи перед лицем Господнім
най най най... горить усе синім червоним і жовтим...

коли у мене визріла провокація мудрий хтось порадив відмовитися, він говорив що це надто сміливо й відкрито і тому небезпечно, він просто говорив що бачив і я йому повірила, відмовилася від провокації аби бути чесною щирою але одночасно відмовилася бути переможцем, хто міг знати як саме усе це обернеться, гордість страшна біда що не роби
най най най...
як винна піднімаєшся зрештою на висоту не польоту і не становища і навіть не на духовну висоту, що усі ці духовні висоти як не гачок для можновладного? а що таке те духовне як не вияв чергової ілюзії? духовність і любов різні речі, любов низька і невимовна, я робитиму голосно-тихі кроки назустріч, помітні великі геть не виважені, я робитиму бо голос мій сильний, я кричатиму про свою любов і хай це принижує, я казатиму усім що я люблю його, най усі знають яка в мене шкіра гладенька=слизька, як змія на шиї
най най най...
ця жорстокість лезом очищує, зрізає поверхневу плівку що оберігає, згоряє, внутрішня сокровенна людина виходить у всій своїй оголеності і немає ради, вже ти стоїш перед усім світом, вони на тебе усі дивляться і
... ти вважаєш себе власним я, ти вважаєш себе чимось=кимось, ти вважаєш себе воїном і людиною, найвеличнішим із усіх створінь, а твою гордоту виправляють, викорінюють, ти ж саме цього хотіла від нього? ти ж саме цього хотіла бо тобі хотілося бути кращою в усіх сенсах?? покращення не проходить просто так і ти робитимеш необачні порухи бо думати немає ні сил ні бажання ні часу
най най най...
най цей потік свідомості вивітриться з усіх голів до котрих долетить
мене в ньому немає
мене вже не існує
цей потік – самоцінний сам по собі
а я ітиму далі і таки (не)наважуся
це як облитись крижаною водою
одна мить усе вирішує і робиш вибір
...розум знає, що усе завершується, але любов каже, що все триває вічно і – довше, і я схильна вірити любові значно більше, аніж мудрості усіх мудреців, розкиданих по старих книгарнях неіснуючих міст. Все. Амінь!

не ховайтеся від мого погляду і не шукайте його
те що очистилося у горнилі
насправді не золото і не срібло
то просте олово...

*** *** ***
<спалахи на небі: інтермедія друга, про вихід підземних риб>

жар-птиця коли вилітає на нічний дозор
вимахує крилами широко широко
очима визирає з-під кольорових вій
крила жар-птиці вилискують спалахами
а коли починає летіти вода з неба
дощинки зіслизають з її пір’їн
перлинами-зорями-повними місяцями

траєкторію польоту цієї птиці ніхто не відає
як ніхто не знає шляхів несповідимих
бо крізь темряву ночі наші зіниці не бачать сонця
захованого за тілом землі

одного разу жар-птиця полетіла на північ
вона скидала на землю свої пір’їни одна по одній
вони лягали на води озерні жовтавим листям
пашіли нагороджуючи риб підземних своїм теплом і світлом

підземні риби не знали сонця не знали неба
підземні риби були не навчені літати
вони не вміли плавати не знали води
вони вривалися в землю своїми зябрами
перетравлювали її і висисали вологість

пір’їни птиці зігріли риб червоним цвітом
а рибам вбачався колір підземної магми
вони ганяли по всіх усюдах і перемовлялись
мовляв дивіться на землю зверху летить середина
земля вивертається пашіє магмою це апокаліпсис
бо холодно буде тепер в землі ізсередини

підземні риби відчули подих чогось далекого
підземні риби згуртувалися в останній вихід
вони зв’язалися червонострічково у довгу лінію
вони пройшли крізь воду синю і небо зоряне

лави вишикувані ритмічно рухались від неба вгору
небесні риби тепер шукали собі притулку
іншого

*** *** ***
<the deepest blue: частина третя, синіша за дзен, лірична героїня потойбіч>

притискаючись до тебе лопатками
твоя тінь шукає порятунку в тобі
коли їй стає нестерпно боляче дивитися на сонце
вона уклякає під твоїми підошвами
шукаючи хоч клаптик темряви
під тобою
вона утворює люк і його кришками слугують твої ноги
твоє взуття
вона вкорінюється у вологу землю
бо сухе повітря сонця її висушує наскрізь
та тінь як вивішена на балконі білизна
погано відіпрана
із сірими патьоками
і жовтавими плямами
вкрита слідами тисяч метеликів і мурашок
що окуповують її тіло
шукаючи в ньому світла
відбитого

*** *** ***
<епілог, навіяний дзижчанням зеленої дзиґи>

в зеленому дзені і в синій сині
впокоємно пристрасті земні і небесні

Вік казав моїй ліричній героїні
: дівчинко обережно
вийди з води і дивись легенько
: вогонь так не крутить
застерігав її Продавець Води
і вона ішла

: ти отримала найбільшу перемогу
казав моїй ліричній героїні її названий Брат

: молися щоби відпустило
порадив би їй мій сліпий друг Вогненний Воїн

: я відчував це до тебе і це мене зміцнило
поділився би мудрістю Тисячолітній Маг толтеківець

: шляхи Господні несповідимі
сказала би їй найвільніша вільна Валентина

а насамкінець до вгрузлої по коліна у зелень і синь героїні
підбігла би дівчинка-віртуозка що дарує скарби направо-наліво
вона би їй тихо проспівала
: моя люба царівно хіхі
тебе врятувала та кого носиш на серці

тоді моя лірична героїня
розкрила би здивовані очі
повернулась би на південь
і почула би

: вогонь з неба приносить полегшення
не тому що це щасливий кінець
а тому що це тільки початок
тільки дно твого народження...

27.12.05–24.07.06 </lj-cut>