Мурашка на гілці жасмину
Гілкою жасминового куща повзла мурашка. На її коричневій спині вилискувало сонце, і Усама зацікавлено споглядав її повільний рух. Коричнева гілка була суха на дотик, але хлопчик напевне знав, що десь там, під цією сухою шкірою вирує життя, що там річками біжать живильні соки, котрі розпорошуються тисячами шляхів і таки добігають – кожен – до своєї квітки. Мурашка поволі рухалася. Вона доповзла до місця, де гілка розгалужувалася надвоє. Усамі стало цікаво, куди ж вона поповзе далі, як вона обиратиме собі шлях.

Мурашка не думаючи посунула в напрямку до сонця. У кишені Усами шепотнулися скляні кульки.

... ай ай

Сидячи на старенькій канапі, Усама розтирав у дерев’яній ступці маслянисті зернятка кави. На тарабезі – низенькому столику для гостей – стояла величезна кругла таця зі сніданком. Лейла наливала з маленького чайника у прозорі склянки міцний солодкий духмяний чай, кидала зверху зелений листочок м’яти і чекала. Дух чаю поволі піднімався ранковим свіжим повітрям.

Усама боковим зором спостерігав за Лейлою. Незважаючи на цілий вік співжиття, Усама відчував трепет перед цією жінкою. Її м’який грудний голос нагадував йому щось забуте, щось, сповнене повітря, сонця і ранкової свіжості. Усама мучився тим, що не міг належно переказати їй свою ніжність, не міг ледь чутно, ніби вітерець на березі Латакії, торкатися її волосся, її шкіри. “Кожен твій дотик може зробити їй боляче”, – думка уперто, спіралями кружляла в його голові. Тому він щоранку тягнув зеленавий резиновий шланг і поливав жасминовий кущ у дворі. Холодна, ніби джерельна, вода студила йому сухі долоні, але Усама тільки усміхався, вловлюючи краєм слабенького слуху дзвін мідного посуду з кухні: Лейла лагодила круглу тацю зі сніданком.

З-за бетонних візерунків паркану долітали голоси ранкових вуличок Дамаска: продавець зелені голосно вигукував, діти ганяли м’яч ще прохолодним асфальтом, згори з третього чи четвертого поверху стрімко летіли сотні маленьких крапель – то сусідка Галя, дружина священика, витрушувала щойно випрану білизну. Усама любив ці ранкові миттєвості, він затуляв долонями очі і спостерігав гру світлотіней, аж поки не вчував порухів Лейли і запах їжі. Тоді він брався за дерев’яну ступку і починав відбивати стародавній ритм. Зернятка кави розбігалися, перемовлялися дзвінким шепотом, але зрештою розпадалися на пахкі крихти. Тоді Усама брав дрібку розпорошеної кави, розтирав її пучками і вловлював гострий і п’янкий дух. Він її не пив, ось уже останні двадцять (чи сорок?!) років, бо загнане колись серце не витримувало шаленого ритму і сходило з орбіти. Але він не міг не чути її запаху, без кави він губився в пустелі, розчинявся у ній.

Лейла дивилася на старого Усаму: світлотіні робили його посохле обличчя рухливим, і їй ввижалися повільні потяги на пустельних залізницях, обдерті вокзали, якісь діти. Ці діти ганяли порожні колеса від велосипедів, прив’язували до котів та собак порожні бляшанки, виколупували у землі ямки і заганяли туди прозорі скляні кульки. Ці діти бешкетували, билися, сварилися, плакали, витирали сльози брудними долонями і замріяно слухали старого Дайфуллу, як він грав на рабабі.

... ай ай

Усама прокинувся. Він із подивом озирнувся: ні, усе по-старому, той самий жасминовий кущ, те саме небо, та сама гладенька шкіра на руках і пісок у пустельному селі Дераа, що під самим Дамаском. Раптом Усама завважив, що гілкою жасминового куща повзла мурашка. Вона була така маленька, що майже зливалася з коричневою гілкою, і лише ледь помітний рух вирізняв її на тому тлі. Коричнева гілка була суха на вигляд, але хлопчик подумав, що насправді під сухістю шкірки ховаються живі соки. Вони там живуть струмочками і кожен має своє маленьке річище. Ці соки постійно рухаються, вони звідкись народжуються і кудись відходять, і не можна двічі побачити той самий сік у тому ж самому місці. Усама подивився на мурашку. Вона доповзла до місця, де гілка розгалужувалася надвоє. Усамі стало цікаво, куди ж вона поповзе далі, як вона обиратиме собі шлях.

Вітер підняв куряву і волосся Усами наповнилося піском. Хлопчик чомусь згадав, що під цим жасминовим кущем уже котрий день поспіль не було видно старого Дайфулли. Тут лежав старий камінь, на котрому вечорами сидів Дайфулла і грав на рабабі. Усама сів на той камінь. До його слуху долітали голоси вранішнього Дераа. Йому стало сумно за тужливим голосом рабаби. Усама подивився кудись поза простір і йому здалося, що він побачив, як десь далеко-далеко, на самій межі неба й землі, тисячами перлин засвітилися скляні кульки. Він згадав море і дивився на пустелю. Ну нічого, подумалося хлопчику, Дайфулла не загубиться у пустелі, його врятують апельсини.

Вітер торкнувся мурашки і повернув її трохи убік. Вона на мить зупинилася й посунула ліворуч.

... ай ай

Хлопчик Усама не розумів, як це: Земля – кругла. Він добре пам’ятав землю, порепану на великі й маленькі шматинки, і глибокі тріщини ввижалися йому оселею великих мурашок. Мурашки ті обов’язково були коричневі. Це ж логічно, думав хлопчик, у коричневій землі – коричневі мурашки.

Усама дуже не любив географію, вчителька йому теж не подобалася: як вона може казати такі дурниці. Пхе, Земля – і кругла!!! Це ж смішно! Це тобі не вода. От крапля, так, вона може бути круглою, вода любить бути такою, вона вся збирається докупи і хоче бути разом. А земля ж тверда, вона – як мозаїка, як паззл на вітрині супермаркету... Земля може бути тільки пласкою. А глобус годиться хіба для того, аби грати ним у футбол...

Усама почувався щасливим. Він засинав, уявляючи рівну неосяжну пласку Землю, якою бігають він зі своїм другом і не бояться впасти вниз головою, бо Земля – не кругла... Він відчував, як на цю порепану пласку землю падає кругла вода – і тоді із землі ростуть квіти, і тягнуться до Сонця... А потім раптом він бачив веселку, наближав до неї носа, м’яв у пальцях – і відчував її теплий запах і м’яке тіло... Зранку він кілька хвилин нічого не міг бачити – аж так яскраво все бувало уві сні і так заливало очі сльозами радості... Він же казав, Усама був щасливим хлопчиком.

Одне тільки псувало Усамі життя. Він не розрізняв кольори. Він взагалі не міг зрозуміти, як це – колір. У середній школі його вчили, що йдеться про хвилі, поглинання-відбиття світла, але він все одно не розумів. Він дивувався, як зовсім, ну зовсім різні речі можуть мати один колір. Як можуть бути червоними квітка і цеглина або синіми паркан і небо, чи як може бути зеленою і трава, і очі мами?! Невже вони настільки схожі, що зовсім-зовсім однаково відбивають-поглинають те світло?! А якщо вони різні – то як вони можуть мати однаковий колір?! Це ніяк не вкладалося в голові Усами, і він втрачав спокій. У снах поступово зникали води, веселки, трави. Тоді він почав прокидатися вже без сліз в очах, і тимчасова ранкова сліпота покинула його. Але хлопця бентежила саме відсутність кольорів – він бачив тільки коричневу землю і коричневих мурашок. Усе інше було чорно-біле.

Одного разу Усамі наснився найстрашніший кошмар. Він відділився від Землі і полетів кудись у небо. Спочатку було дуже захоплююче і страшно, але поступово страх перетворювався на жах. Він піднімався усе вище і вище, і бачив, що Земля круглішає, наче живіт вагітної мами, а потім взагалі перетворюється на... глобус!!! Хлопець був настільки збентежений, що закричав на весь голос:
ГЕЕЕЙ, ГЕЕЕЕЕЕЕЙ!!!!
ГЕЕЕЕ......ЕЕЕЕЕЕЕЙ!!!! – Луна привела Усаму до тями, і він прокинувся.

Перші хвилини хлопець нічого не бачив, за кілька годин він вже міг розрізняти усі кольори, але все одно ніколи так і не зрозумів, як це – колір. Єдине тільки – тепер він не був щасливим, бо боявся спати і бачити Землю круглою. Тому він ненавидів літаки, гори, високі будинки, боявся вагітних жінок і не їв помаранчі. І ще. Він почав плакати не від радості, а від скорботи і страху, коли бачив, як хлопці ганяють м’яча по порожній, порепаній коричневій землі або коли дівчатка надувають мильні бульбашки, випускаючи їх у повітря. Тільки ледь чутний голос вагітної жінки із зеленими очима тримав його на цій круглій землі і тихо кликав до себе:
Самі, Сааааамііі, Саааміііііііііііііііііі....................................................

... ай ай

Усама прокинувся. Він здивовано озирнувся: фуууууух, усе на місці, той самий камінь, те саме небо, той самий жасминовий кущ. Вітер завивав десь поза межею людського житла, але сюди, в селище, він не долітав. Гілкою жасмину сунула мурашка. Усамі здалося, що це вже було – десь, колись. Він наблизив носа до дугастої гілки, провів по ній пальцем, хотів був погладити пучкою коричневу мурашку, але раптом...

... ай ай

... раптом Усама з певністю відчув, як щось сталося. Він озирнувся. Ніде не було нікого. Обвівши поглядом порожнє селище, хлопчик обернувся до жасминового куща. На гілці сиділа дивовижна біла птиця. Вона дивилася коричневими очима, ледь схиливши голову набік. Хлопчик підійшов до неї. Птиця заворушилася, але не злетіла. Він простягнув руку і ледь чутно торкнувся пучками її крила. Птиця посунула трохи вбік, ухиляючись від Усами, ніби від болю. Коричнева мурашка повільно повзла гілкою, вилискуючи на сонці.

... ай ай

... раптом Усама почув ззаду дзвінкий дитячий крик і ніби щось пружно падає на землю. Хлопчик різко обернувся. Ніде нікого не було. То, мабуть, дитя Ісама й Суад, подумав він; цікаво, хто в них – хлопчик чи дівчинка? Хлопчик – чи дівчинка, подумав Усама і йому стало сумно-сумно. Але в кишені зашепотілися скляні кульки і розвиднілося.

А тим часом десь далеко-далеко, там, де Усама не бачив, апельсин ледь чутно крутнувся і приглушено дзвінко й ніжно упав на землю.


17.05.06
улюбленому О’Генрі присвячувалося